Іван Гаврилюк: Уся історія України просякнута одним словом – зрада

Іван Гаврилюк: Уся історія України просякнута одним словом – зрада

Іван Гаврилюк: Уся історія України просякнута одним словом – зрада
В Україні нині є не так багато людей, які живуть за принципом «честь, гідність і Бог». Саме до них належить легенда українського кіно, народний депутат України IV скликання, член Спілки кінематографістів, народний артист України Іван Гаврилюк.

Кілька років тому Іван Гаврилюк переїхав жити з Києва до Львова. Як він сам пояснює причину переїзду, столиця стала для нього чужим містом. Про те, чому Київ став чужим для уродженця Львівщини, про суспільну та політичну ситуацію в Україні очима колишнього нардепа, про зустріч із Вангою, сучасне кіно, за кого на виборах голосуватиме Гаврилюк та інше – в інтерв’ю Leopolis.news.

>

Про русифікацію Києва та рабів, які «вилизують»

Пане Іване, Ви нині де живете – у Львові чи в Києві?

Тепер я більше у Львові, Київ уже став чужим містом. Я прожив у столиці з 1966-го, тобто 52 роки. Це місто, як не дивно та трагічно, стає чужим для українців. Київ нині настільки зрусифікований, що такого не було навіть за клятих комуністів, за того страшного режиму.

Недавно прочитав у газеті інтерв’ю з вірменином, який має в Києві бізнес. То він дуже влучно сказав про становище української мови в цьому місті. Чоловік розповідав, що столиця України йому дуже подобається, але на тезу про те, що Київ є українським містом, він відповів, що за десять років роботи там жодного разу не чув української мови. Вірменин сказав: «Я не понимаю за что вы воюете, если в Киеве не услышишь украинской речи».


Це трагедія! Цього ніхто не розуміє! Та навіть наш рідний Президент повиступає на сцені українською мовою, відходить від мікрофона – і відразу «па рускі». Це жах. Я за себе переживаю, бо, коли виходжу в центр Києва чи тепер уже Львова, то не гарантую, що когось не наб’ю. Щодня тепер від цього страждаю, бо це є біль – чути в рідній державі повсюди чужу мову. Колись бив за це, а тепер уже мушу думати про наслідки.

Яка причина такої ситуації з мовою? Наче влада українська, люди люблять свою державу…

Та яка ж вона українська ця влада! Де ви бачите етнічних українців? Яке медіа нині є в руках етнічних українців? От візьмімо телеканал «1+1», який позиціонується як патріотичний, український. Ви бачили їхнє останнє кіно? Та хлопці просто охрініли! Зовсім бездарно в усіх аспектах знято кіно і головне – російською мовою. Маю на увазі серіал «У неділю рано зілля копала». Назву вкрали в Кобилянської, написали щось своє. Чому російська мова? Де ви живете? Біда з цього і починається, що мало хто усвідомлює, де він живе.

Що зробили в Росії, знаєте? Років п’ятнадцять тому Слава Говорухін зібрав усіх російських кінематографістів, запросили Путіна, розповіли йому, що таке кіно, – а завдяки кіно весь комуністичний режим тримався, бо там талановиті люди робили кіно, яке возвеличувало цих убивць-комуністів, – і переконали. Тож із бюджету Російської Федерації виділили 100 мільйонів доларів стартового капіталу в кінематограф. Спочатку там робили лайно, але поступово воно шліфувалося і почали створювати серйозні фільми.

Українська влада не розуміє значення кіно?

Не розуміє. А Ющенко, великий патріот, якого я боготворив, розуміє значення кіно? Кіно, крім того, що є високим мистецтвом, ще й поширює ідеологію, якщо держава її має. Для нашої влади (а я там був і переконався) ідеалом мистецтва є Поплавський. Вони ходять до нього на концерти, усі машини чиновників та депутатів стоять під концертним залом, коли виступає Поплавський.

Отак Вас слухаєш, аналізуєш те, що відбувається в державі, і виходить, що в Україні деградація кругом.

Так, деградація.

Але ж має бути нарешті дно, від якого ми відштовхнемося й почнемо підніматися.

Ой… Усе довкола настільки запаразитовано, настільки загиджено українську мову, що боляче на кожному кроці. Коли слухаю журналістів центральних каналів, то не можу зрозуміти, де вони вчилися. Я колись записував ті їхні «перли», але змучився. Коли проходжу біля ЛНУ Франка, можу чути розмови дітей, які вибігають з університету. «Канєшна», «тіпа», «поняв»… Ці слова-паразити страшенно спотворюють нашу мову.

То Україна буде не в Києві, а у Вроцлаві, Канаді, Штатах? Бо найкращі українці нині виїжджають за кордон.

Так, мабуть. Якби ж я знав відповідь на це запитання.

А хто знає відповідь, на Вашу думку?

Думаю, ті, хто знав відповідь, уже давно в могилі.

Зараз вибори. На мою думку, в Україні їх треба проводити якнайчастіше, бо цей процес проявляє ту всю людську гидоту, яка випливає наверх. Одразу видно цих двоногих істот, тих рабів, яких дуже багато, які вилизують будь-що будь-кому. Є така категорія людей, яким за кожної влади добре. Скажімо, Софія Ротару. Вона спокійно їздить у Росію, виступає перед російськими військами, в Кадирова була якось. Не маю слів, щоб про це говорити.

Про кіно, національну ідею і похід у космополітичну Європу

До речі, яка, на Вашу думку, має бути ідеологія в Україні?

Національна ідеологія! Згідно зі статистикою, яка мене дуже тішить, але якій я не довіряю, 86% населення України позиціонуються етнічними українцями. Сумніваюся, що це правда, але дай Бог. То чому в нас не має бути національної держави? Он в Ізраїлі нещодавно зробили таке, але багато про це не говорять, не акцентують на цьому. От їхні представники тут: усілякі червоненки, кернеси, добкіни – та вся гидота. Як вони допустять національну державу українців? Потрібно ухвалити закон про корінний народ: корінним народом є українці, Україна є національна держава. Конституція залишається поза тим незмінною.

Наш похід у космополітичну Європу не є поспішним? Швейцарці, скажімо, нікуди не поспішають, живуть собі спокійно, норвежці теж.

Та звісно! Це ж нічого не дасть, нічого не змінить на краще. Це все декларації, які не мають за собою нічого ні матеріального, ні духовного. Усі ми були в Європі. Що там такого, що так необхідно Україні? Хіба що військова «парасолька». Безпеку зараз навіть не обговорюємо. Решта – порожні слова. Якщо не буде внутрішньої культури, якщо самі себе не поважатимемо і не пишатимемося тим, що ми – українці, хай де опинимося –  в Європі, Африці чи Америці – нічого в нас не вийде.

У своїй книжці «Я в обіймах фотографій…» Ви пишете таке: «Мені не можуть пробачити, не можуть змиритися з тим, що я ніколи нікого не зрадив, не продав, був завжди вільним і гордим – не «лизав» нікому і ніякому режиму зад». Ви так і далі живете? Складно так жити в Україні?

Живу, звісно. Почну відповідати на це запитання, говорячи про артистів, адже моя основна професія – актор кіно. Майже всі мої колеги, навіть великі й дуже знамениті, постійно комусь кланялися, щоб отримати роль у кіно. Я не ходив. Коли тебе запрошують у гості, то хочуть бачити, правда ж? Тоді ти бажаний, тобі дають слово, право вибору. Так само в кіно. А коли ти сам напросився, виклянчив ту роль, то ти вже раб, тобою починають жбурляти. У нас була Революція гідності, в людей має бути та гідність, честь і Бог.

Ви кажете, що ніколи не просили про роль. А є ролі, які хочете зіграти?

Не можу сказати. Багато моїх колег у розумних інтерв’ю розповідало про свої ролі-мрії, а я не можу сказати, особливо в ці роки. Загалом це має бути якась могутня робота, в якомусь серйозному кіно, в серйозного режисера.

Колись була історія геніальна про ролі з Борею Брондуковим. У готелі «Росія», відразу біля Кремля, Борис святкував те, що отримав на всесоюзному кінофестивалі гран-прі за роль злодія у фільмі Леоніда Осики «Камінний хрест» за Стефаником. Увечері був бенкет, а вранці прийшли журналісти. Боря відповідає на запитання, а в наприкінці його запитують: «Броніславе Миколайовичу, а яку роль ви мрієте зіграти?». Боря витримав паузу і відпалив: «Як кожен радянський артист – Леніна». Журналісти швидко позабирали мікрофони і пішли геть. Навздогін Боря крикнув: «Та не хвилюйтеся! У театрі сатири».

Нині почали знімати багато українського кіно. Може, знайдеться роль, яку погодитеся зіграти Ви?

Знімають що? Ви запам’ятали хоч щось зі знятого? Хоч якесь з цих кін стало подією, як це було колись, у мої роки?

Говорять про (дурно-веселий фільм) «Скажене весілля».

Я переглядав. Це жах! Ну яке це кіно? Так, там знімалися хороші актори, але ви запам’ятали щось із цього кіно? Для чого воно?

Про симпатії на виборах Президента і «клінічних дебілів» у парламенті

А великий актор Зеленський?

Актор він дійсно класний. Я його не знаю, але люди, яким вірю, про нього дуже гарно говорять. Кажуть, що він порядна людина з усіх поглядів. Вони клеять дурня, але є дуже талановитими людьми, це видно. Вони не роблять нікому зла, грають вар’ята і можуть перемогти. При цьому не напружуючись, не вкладаючи мільярдні кошти, не дурячи людей.

Банкова вже це усвідомила.

А яка починається гидота навколо Зеленського та тієї ж Юлі! Хороші мої, ви про себе говоріть. Розкажіть, що ви зробили. Ну, Порошенко зробив Томос та безвіз. Молодець! Але, як казав генерал Чумак, і це дуже влучно, ми маємо два президенти – один для внутрішнього вживання й один – для зовнішнього. Той, що для зовнішнього, – супер. Він був міністром закордонних справ, має досвід, знає, що робить. Але той, що для внутрішнього, – це банда. Він оточив себе людьми, які виробляють, що їм заманеться.

Мене вразив мій колишній приятель Юрій Луценко. Юра, якому я вірив до останнього. Гордон у нього брав інтерв’ю – і раптом Юрочка заговорив російською мовою. Дуже поганою, але все ж російською. Він п’ять годин говорив російською. Генеральний прокурор, державний службовець говорить російською мовою! А ви питаєте про мову…

Ви колись казали про Верховну Раду, що це є «живі маски». Тепер щось змінилося?

Тоді були ще геніальні люди, а нині їхній рівень освіти, культури – це жах. Можливо, там є 20-30 тих, кого можна назвати людьми, а решта: частина – раби, частина – клінічні дебіли, які нічого, крім «Мурзилки», мабуть, не читали.

Але ж їх обирає народ.

А що народ? Мені кажуть, що наш народ мудрий, він не може помилятися, на всьому розуміється. Нашому народу поставлять діжку пива і горілки, скажуть: «Це Гаврилюк пішов, він ворог, стріляйте!», люди й застрелять. Народ… Це так само, як народна пісня: це що, люди зібралися всім селом і написали пісню? Та пише хтось один.

Про теорію змови та зустріч із Вангою

Є теорія про те, що територію України зачищають від українців для інших. Що скажете про це?

Може бути. Є багато мудрих книжок, де доволі аргументовано про це написано. Але краще про це не знати. Хоча запросто, бо наша територія, маю на увазі землю, чи не найкраща у світі.

Ви розповідали, що якось були в Болгарії і потрапили до Ванги. Щось цікаве розкажіть нам, будь ласка, про цю зустріч.

1976 року в Яремчі, де знімали кіно, ми познайомилися із хлопцем, який нам розповів, що був резидентом болгарської розвідки у Греції, в нього стріляли, півчерепа розбили тощо. Ніхто, звісно, у це не повірив, але я записав його адресу в Софії і телефон. Через кілька років ми поїхали в експедицію в Софію. Жили там із Бориславом Брондуковим близько трьох місяців. Я згадав того хлопця, його звали Петко, набрав номер і, на диво, він відповів. Петко дуже зрадів, забрав нас до себе додому, запросив у ресторан.

У той час про Вангу ще ніхто не знав у Радянському Союзі. Я тоді передплачував журнал «Наука і жизнь» і там писали про неї. А Броник узагалі дуже любив такі речі й дуже просився, щоб Петко завіз нас до Ванги. Той погодився. В один вихідний він відвіз нас до Ванги. Не знаю, як він це зробив, але нам удалося пройти без вистоювання в живій черзі. При тому, що Ванга в цьому була дуже принципова, не всіх приймала, навіть партійним босам усіляким відмовляла.

Щоправда, Бронек не пішов до ясновидиці, з ним щось сталося, він заціпенів на місці. Згодом я зрозумів чому, бо в нього була дуже страшна смерть. Пішов я. Ванга сиділа, очі заплющені. Біля неї стояла жінка, яка дуже уважно дивилася, такими блаженними очима. Я сів, сказав ім’я. Ванга взяла мою руку і почала розповідати про мене все. Розповідала настільки інтимні речі, про які не знали навіть найближчі. Я запитав наприкінці, коли помру. Ванга відповіла: «Пуйдеш з усема». Я знову перепитав, але вона сказала те саме: «Підеш з усіма». Казала, що я – Божий чоловік, не буду мстити, хоча маю кому і за що.

Про зраду і сексотів-патріотів

Повернімося до сьогодення. Чому, на Вашу думку, українцям так не щастить із владою? Пороблено чи як? Чому за кордоном українці досягають висот, а на рідній землі не можуть собі дати ради?

Погляньте на нашу історію: козацтво, Княжа доба, Гетьманщина тощо – усюди, хоч які були події, великі чи малі, є зрада. Уся історія України просякнута, на жаль, одним словом – зрада.

Чому?

Через гроші.

Ви знімалися у фільмі «Данило – князь Галицький» 1987 року, зіграли Василька. Як радянська влада дозволила зняти цей фільм?

Там не було нічого антирадянського. То було про Русь, а для росіян Русь є їхньою. Грав Данила Галицького бездарний, але російський актор, знімав мій друг Ярослав Лупій. Я ніяк не міг зрозуміти, чому вони взяли на головну роль російського актора Віктора Євграфова: він був ніякий і за внутрішньою, і за зовнішньою красою. Потім дізнався, що так сказали в КДБ.

До речі, про КДБ і ті структури. Ви не раз мали з ними проблеми, правда? Агентури багато було і є в українських службах? А їхніх сексотів у різних структурах?

Думаю, що кожен другий. Дуже багато! У Верховній Раді, всюди. Я, коли був депутатом, сперечався з одним колегою з Партії регіонів. Він був професійним розвідником. Він мені приніс 36 справ із копіями документів про людей, яких ми з ним згадували в розмовах. Якби я назвав вам ці прізвища, ви не повірили б. Серед них є такі патріоти! Це – поети, письменники, артисти. Лише кілька з них померло, а решта живе досі. Ці папери дуже довго лежали в мене на тумбочці і я ніяк не міг прийти до тями. У мене був шок, що ці люди – агенти. Краще б я цього не знав. Це наші найпатріотичніші патріоти!

Окрім списків з агентами, є ще речі, яких Ви краще не бачили б?

Вербували мене постійно. Разів шість, а може, й більше. Багато моїх знайомих погодилося. Тебе ловлять на якійсь побутовій події, про яку не хочеш розповідати загалові, ти потрапляєш на гачок і виконуєш вказівки. Колись усі естрадні співаки були завербовані, стукали один на одного, актори, усі відомі люди.

До речі, якщо ми вже на такі теми заговорили: чому українська влада не хоче використати досвід та знання Віктора Суворова (справжнє ім’я Володимир Богданович Різун)?

Бо він дуже багато знає. Нещодавно в Гордона на передачі був радянський розвідник з українським корінням, який живе в Америці. Там був дуже цікавий діалог, серед іншого говорили про підслуховування в кабінетах українських президентів. Гордон запитав, про кого найбільше в усіх кабінетах українських президентів говорили. Розвідник відповів, що про Юлю Тимошенко. До речі, Тимошенко теж дуже багато знає. Якби влада була українською, вони використали б усі ці знання Суворова, але вони не українці.

Про Тимошенко і президентів України

Чи може жінка-політик, на Вашу думку, змінити в Україні ситуацію? Ми говоримо про Юлію Тимошенко.

Розумію, що про Тимошенко. Я за неї голосуватиму. Дуже добре її знаю. Одного не розумію: хто про неї говорить оту всю гидоту. Хто ці всі хлопці й дівчата, юнака та юнки, шкварки та шкварочки? Наприклад, хто такий цей персонаж Тарас Чорновіл? Чоловік усе продав, усе зрадив, а тепер дає комусь оцінку. Його батько, певно, пропелером крутиться в могилі. Де б той Тарасик не був, на яке ток-шоу не прийшов, він усюди наприкінці скаже якусь гидоту про Тимошенко. Бояться її, бо вона найрозумніша з них.

Що з молоддю робити? Як її рятувати, адже діти нині виїжджають, освіта занепадає.

За такими законами живе весь світ. Наша молодь, особливо із Західної України, переважно їде до Польщі, дехто в Німеччину. Але ж поляки їдуть у Британію, а британці – ще далі, де більше грошей. Не думаю, що це велика трагедія. Вона з часом припиниться, якась частина людей повернеться, бо додому тягне.

Ви готові йти у владу, аби щось змінювати? Бути міністром культури, скажімо?

Ні. Мені пропонували, до речі. Я – ідеаліст і максималіст. Щоби бути міністром культури, на мій погляд, треба бути титаном, мати дуже глибокі знання в усіх сферах, уміти керувати. Я міг би бути міністром кінематографії. До речі, колись, до 1961 року, було Міністерство кінематографії.

Наостанок скажіть, будь ласка, українцям, як їм приймати рішення перед виборами: розумом, серцем, емоціями.

Я конкретно знаю, що голосуватиму за Юлію Тимошенко. Але треба звертатися не до українців, а до громадян України. Бо, коли політики звертаються до українців, то кажуть не всім, бо не всі в нас є українцями. Громадяни України мають обирати, опираючись і на розум, і на емоції. Зважаючи на всі ці аспекти, треба обирати Юлію Володимирівну Тимошенко – ніколи не помилитесь, я переконаний. Кажу цю фразу не за гроші, я так відчуваю.

У нас біда в тому, що люди дуже швидко все забувають. Усі забули, хто такий був Кравчук. Тепер він з’являється на телебаченні і всі трублять: «Перший президент!». Але ж він був секретар ЦК Компартії з ідеології, який нищив українську культуру, митців тощо. Другий – Леонід Кучма – це просто друг по розуму і всьому решту Віктора Януковича, хіба що хитріший і добріший. Саме він створив отих усіх покидьків-олігархів. Віктор Андрійович, який профукав усю Україну, віддав з поклоном цьому хворому Януковичу. А тепер маємо Петра Олексійовича. Ажіотаж навколо нього теж скоро спаде, а тоді всі швидко забудуть про нього. Голосуйте, як хочете, а свою думку я вже сказав, бо людей відчуваю на відстані.

 

Останні новини