Митрополит ПЦУ Епіфаній: «Я не прагнув узяти те, що не належало мені»

Митрополит ПЦУ Епіфаній: «Я не прагнув узяти те, що не належало мені»

Митрополит ПЦУ Епіфаній: «Я не прагнув узяти те, що не належало мені»

З предстоятелем Православної церкви України ми проговорили дві години.

Після чого митрополит Епіфаній попрощався і стримано подякував за «допит». Руку, однак, «слідчому» подав. Досить ніякова ситуація. Тим більше коли тобі здається, що все одно ти десь не дотиснула, і можна було розкрити співрозмовника масштабніше.

Однак, доки я розшифровувала цей довгий відеозапис, мій допит про «Томос, Філарета й не дуже  чисту руку влади» поступово сформував стовідсоткове відчуття, що переді мною аж ніяк не випадкова людина. Зовсім не той, кого з тисяч колись вибрав, а потім висунув у митрополити патріарх Філарет, у надії на подальший покірний послух дисциплінованого учня.

Ось є люди, котрі, на перший погляд, зовсім не візіонери й не харизмати,  а  проте   ідеально підходять   гранями розуму й лініями характеру до контексту ситуації. І коли трапляється  такий вдалий збіг особистості й часу, коли всі рвані краї якимось дивом сходяться, то з'являється великий шанс на те, що історія піде у правильному напрямку. Ну, а про масштаби нашої автокефальної історії, від розвитку якої, по суті, залежить єдність усього світового православ'я, вважаю, нагадувати не варто.

То хто ж він — митрополит Епіфаній? Син, який  зрадив свого духовного батька, чи людина, котра достойно   переживає наслідки свого найскладнішого в житті вибору? Куди він поведе нову церкву? Чому не любить революцій? І які має аргументи для тих, кому після гучних «священних чвар» стало байдуже, в яку церкву ходити до Бога?

Про це і не тільки читайте в нашому інтерв'ю.

Владико, сьогодні немає поруч із вами патріарха Філарета. Немає плеча президента Порошенка. Константинополь — далеко. Лишилися тільки ви та Церква. Вам не самотньо? Не страшно?

Я предстоятель однієї з найбільших Церков України. За мною — близько семи тисяч парафій, тисячі священнослужителів, десятки архієреїв. Немає часу бути самотнім. Я постійно виїжджаю в регіони, приймаю людей, спілкуюся телефоном. Плюс соціальні мережі, СМС… зараз дуже легко комунікувати.

Безумовно, і президент Порошенко, і держава зіграли важливу роль в об'єднавчому процесі. І відтоді справді багато що змінилося, причому як у політичному полі, так і у всьому, що стосується почесного патріарха Філарета. До собору патріарх мене підтримував, ми були однодумцями. Але після одержання Томосу наші шляхи розійшлися.

Що ви відчуваєте, коли чуєте ім'я «Філарет»?

Патріарх Філарет був моїм наставником понад два десятиліття. І ми разом ішли до визнання й автокефалії. Однак виявилося, що він мав інше бачення майбутнього розвитку Церкви. Хотів, щоб Константинополь одразу визнав нас патріархатом. Коли вчитель тобі каже те, що не є в цей момент корисним для Церкви, щось кардинально змінюється. Вибір був важкий. Але я зробив його на користь майбутнього розвитку визнаної Православної церкви України. І якби зробив інакше, то невідомо, яким би чином склалася подальша доля помісної церкви. Очевидно, був би розкол. Невідомо, як би на це відреагував Константинополь. Звучало багато думок, аж до відкликання Томосу.

Ви говорили відверто  з Філаретом про те, що буде після Собору, якою буде нова Церква, і як будуть розподілені повноваження?

Чесно? Підпис на папері про те, що він не претендуватиме на жодну керівну роль, я побачив уже після проведення Об'єднавчого собору. Він самостійно вів переговори й самостійно підписав усі документи. Доти  ми говорили тільки про те, що у разі обрання мене   предстоятелем Православної церкви України  Святійший патріарх Філарет братиме дійову участь у керівництві цією Церквою. Як людина, яка  понад півстоліття керувала Українською церквою. Ми вважали, що спільно будемо використовувати той досвід, який має патріарх Філарет, для побудови  вже помісної Православної церкви України. На жаль, цього не сталося, і в його особі ми отримали   противника.

Схоже, домовлялися ви про різне. Можливо, Філарет як представник і як очільник старої ієрархії Церкви, отриманої  нами з «совка», вважав, що його верховенство не порушиться. А ви про що  конкретно домовлялися?

Я жодних грандіозних планів на цьому етапі не будував. Бо  якби будував, то, отже, був би впевненим у своєму обранні предстоятелем. Тоді яка тут опора на волю Божу? Ми до останнього моменту не знали, чи відбудеться взагалі цей Об'єднавчий собор. До 15 грудня переговори неодноразово зривалися. Представники від Вселенського патріарха Варфоломія навіть залишали Україну. Тобто ніхто не був упевнений, що об'єднання відбудеться. Навіть у день проведення Собору виникли певні суперечності, і він не почався вчасно. І міг не відбутися. В такій ситуації складно щось планувати. І я цього не робив.

Публічно визначати наступника в Церкві заведено?

У 2013 році відбувся Архієрейський собор УПЦ Київського патріархату, де мене обрали на посаду патріаршого намісника. Святійший патріарх Філарет завжди казав, що коли Господь сподобить його дожити до дев'яноста років, то «Епіфаній стане предстоятелем Української православної Церкви». Що Господь поставить нас у такі умови, коли ми будемо вимушені об'єднуватися. Так і сталося.

Ви знали, що патріарх на переговорах надто активно лобіює вашу кандидатуру? Для вас, взагалі, важливі методи, якими  треба досягати  навіть   таких великих цілей?

Я завжди покладався на волю Божу, ніколи не прагнув посісти якусь посаду в Церкві. Але під час постригу в ченці ми даємо обітницю, що ми не маємо якоїсь власної самостійної волі, і те, що Церква на нас у майбутньому покладатиме, муситимемо  виконувати. Тому впродовж  останнього десятиліття я виконував те служіння, яке покладала на мене Церква. Майже десять років ректорства в Київській богословській академії, п'ять років служіння у статусі патріаршого намісника… я працював щиро й самовіддано там, де Церква давала можливість це робити. Я особисто не використовував ніяких методів. Але патріарх Філарет справді хотів, щоб голосування було відкритим.

Не демократичним?

Він мотивував це тим, що ми вперше об'єднуємося, що таких прецедентів в історії дуже мало, і треба бути максимально відкритими. Однак на Соборі оголосили, що голосування буде закритим. Особливо з цього приводу я не переживав. Кожен із делегатів Собору може підтвердити, що я нікого  з них не просив віддати  голос за мою кандидатуру. Я нікому нічого не обіцяв. Бо цей хрест дуже важкий. І якщо людина прагне його штучно, якщо на це немає Божої волі, то в майбутньому цей хрест буде дуже важко нести. Але якщо він вручений з волі Господа, то в майбутньому Він буде помагати  його нести. Тому я не прагнув узяти те, що не належало мені. Господь створив такі умови, що мене обрали предстоятелем.

Як усе ж таки співвіднести ваші слова з наступними заявами Філарета про вашу з ним домовленість, що реальна влада залишиться в нього?

Я особисто йому нічого не обіцяв. Що підтвердив у своїх інтерв'ю й сам патріарх. Процес перемовин тривав кілька місяців, упродовж яких малювалися  різні моделі майбутнього об'єднання. Але до останніх днів велися дуже інтенсивні переговори. І, зрештою, все, що було закріплене почесним патріархом Філаретом на папері, і було реалізоване в житті. Можна вести переговори про що-завгодно, але потім підписується юридичний документ, яким керуються до кінця. Вагу має тільки те, що написане чорнилом і підписане. І спиратися на те, що хтось там казав  чи бажав у кулуарах, думаю, не можна.

Якщо ви не давали ніяких гарантій Філарету, то, можливо, це зробив Петро Олексійович? А потім їх порушив.

Думаю, що гарантій  взагалі не було. Ми зустрічалися з Петром Олексійовичем після всіх подій і мали нетривалі розмови. Він завжди казав, що його совість чиста, що він не почувається щодо когось обманщиком.     За його словами,  він нікому нічого особливого не обіцяв і жодних гарантій не давав. У тому числі й владиці Філарету. А які, взагалі, гарантії президент країни міг давати патріархові? Президент не має церковної влади і статусу надалі їх дотриматися.

Патріарх Філарет сам у своїй голові склав певну модель керівництва Церквою. І цього не озвучував. Сам підписав усі умови, які висував Константинополь, вважаючи, що після виборів предстоятеля він залишиться повноцінним керівником Православної церкви України. Це стало помітно вже після Собору й отримання  Томосу. Коли я почав говорити, яким я бачу в майбутньому керівництво Церквою, що треба скликати  Синод, він раптом відповів, що буде так, як бачить він. Що він — патріарх, а я як митрополит,   обраний на Об'єднавчому соборі, виконуватиму почесну місію голови управління Синоду у справах зовнішніх зв'язків.

Коли  ви зрозуміли, що патріарх очікує від вас повної залежності?

Та одразу ж після отримання  Томосу, сьомого січня ми спілкувалися. Тоді ж він сказав, що я і вся Церква мусимо поминати  його скрізь як патріарха. Ну й  ця всім відома історія з його розпорядженнями на бланках Київського патріархату. На що я йому казав, що все це неможливо втілити в життя. Я обраний предстоятелем, але, безперечно, не претендую на абсолютну владу в Церкві, як було досі  в Київському патріархаті. У новому статуті закладена інша модель керівництва Церквою. Однак почесний патріарх Філарет вирішив, що я одноособово  мушу  зламати все те, що було прийнято 15 грудня на Об'єднавчому соборі. Що, власне, я й побачив 20 червня  на так званому соборі у Володимирському. Однак патріарх Філарет хотів, щоб усе це було зроблено моїми руками.

Як ви думаєте, чому Філарет вважав, що ви погодитеся на таку роль?

Основна проблема патріарха Філарета в тому, що він співвідніс  себе з усією Церквою. Тобто він вирішив, що його особиста думка має бути думкою всієї Церкви. Але я попереджав його, що таку позицію не підтримує більшість  архієреїв, духівництва й українського суспільства. Однак патріарх був упевнений,   що він вийде, зробить заяву, і український народ повністю його підтримає.

І  все ж таки, чому він вирішив, що ви будете виконувати його волю беззаперечно? Мабуть, це більше психологічне питання.

Усі останні десять років я був його помічником, намісником, ректором… старанно виконував усе, покладене на мене. Можливо, тому він і вирішив, що все залишиться саме так. Але, ще раз повторюю,   15 грудня Собор зняв відповідальність за всю Церкву з патріарха Філарета і поклав на мене. Переді мною постав вибір: вибрати особистість, котра  має свою приватну думку, — чи  вибрати Церкву, яка в майбутньому буде розвиватися, зміцнюватися й утверджуватися.

І я як предстоятель дослухався  абсолютної більшості, яка хоче мати визнану Православну церкву України. Я це відчував і бачив, відвідуючи регіони. Я спілкувався з архієреями й чув їхню думку. Вони казали, що не повернуться до того стану, в якому перебували до 15 грудня. І це теж казали  патріархові Філарету. Але він чомусь вважав, що архієреїв хтось залякав, що вони перебувають під тиском і в душі підтримують його. Але це було не так.

Складається враження, що всі ці роки архієреї, які підтримали вас, перебували під абсолютним і авторитарним керівництвом Філарета, мріючи  про якийсь інший формат відносин усередині церковної ієрархії.

Ми не мріяли, а прокладали шлях до визнання. Ми майже тридцять років прожили в Церкві, яка була в ізоляції. Москва, практично, повністю  ізолювала нас від зовнішнього світу. Представники інших помісних церков спілкувалися з нами тільки в кулуарах. Тому не дивно, що всі наші архієреї об'єктивно хотіли й хочуть мати загальноцерковне єднання, вільно відвідувати загальні православні святині, служити на Афоні, в Греції, Константинополі. У нас була мета, і ми її досягли. Сам патріарх Філарет, який був нашим прапором, завжди казав: «Наша мета — визнання. За нами — правда». Але, можливо, він завжди розумів і те, що для нього досягнення цієї мети буде пов'язане ще й із втратою абсолютної одноособової влади над Церквою. І зрештою  Бог справді  створив такі умови, а він з волею Господа не погодився.

Однак ми запропонували реальну модель збереження його як почесного патріарха ПЦУ. На першому засіданні Священного синоду йому залишили центральну Київську єпархію, з усіма фінансами, майном, щоб він комфортно почувався. Тобто наша ідея полягала  в тому, щоб зберегти почесного патріарха Філарета як морального авторитета української нації.

У якій юридичній історії зараз перебуває Філарет, і чи залишилися ще спірні червоні лінії між вами та  »відродженим» ним Київським патріархатом?

Після заяв патріарха ми ухвалили рішення про продовження  ліквідації Київської патріархії, що цілком відповідає рішенню Помісного собору Київського патріархату. Ми об'єдналися, а отже, ліквідуємо старі структури. У тому числі Київський патріархат УПЦ і Українську автокефальну православну церкву. Усе їхнє майно зараз передається ПЦУ. Так, є питання, але очевидно, що все майно належить не якійсь одній персоні, а Церкві. Що стосується статусу закордонних парафій, то це теж не стосується  владики Філарета. Нині ми ведемо перемовини з Константинополем про врегулювання їхнього становища.

При цьому патріарх  Філарет  не виключений із ПЦУ. Якщо подивитися, як відбувалося останнє засідання Священного синоду, то місце першого члена синоду за ним зберігається. Можливо, патріарх переосмислить те, що відбулося, й повернеться разом із нами будувати помісну церкву.

Якщо озирнутися назад, чи варто було, взагалі, так квапити події і вдаватися до такої масштабної  і в чомусь компрометуючої допомоги влади в питанні отримання Томосу?

Ми не квапилися. Інакше за що ми боролися попередні тридцять років, переживали три століття  духовного рабства з боку Російської церкви? Йдеться не про час, а про роль Української церкви, яка мала бути реалізована в житті. Без участі й допомоги української влади,   можливо, ніякого об'єднання не відбулося б узагалі. Бо ми були різними, нам було важко сісти за стіл переговорів, але держава виступила посередником, який зумів нас об'єднати.

Історія свідчить, що Церква й держава — це все-таки мають  бути дві різні історії.

Якщо звернутися до історії, то відомо, що всі Церкви, які отримали  автокефалію за останні сто років, мали велику підтримку держави в цьому процесі. Тому наш випадок зовсім не особливий і не новий.

Взагалі, ми зараз говоримо про дуже тривалий процес, який під час каденції президента Порошенка просто дійшов  свого логічного завершення. Українські президенти Леонід Кравчук і Леонід Кучма неодноразово заявляли,   що Україні потрібна своя помісна церква. У 2008 році, при президентові Ющенку, здалося, що така Церква вже буде створена, але не все так добре склалося. Питання не було вирішене. Петро Порошенко ж досить серйозно підійшов до цієї теми й, маючи дар  дипломатії та переконання, зміг усіх звести й результативно провести перемовини із Вселенським патріархом. І, оскільки ми перебуваємо у стані війни, то очевидно, що важливо, аби  Україна перебувала і в  духовній безпеці.

>



Війна насправді показала, хто є хто в Україні. Яка Церква насправді українська, а яка — тільки  назвою. Тому за останні п'ять років дуже багато віруючих парафіян приєдналися саме до УПЦ Київського патріархату, а тепер  — до визнаної помісної Православної церкви України. У цьому була необхідність для воюючої країни.

Ось російська влада дуже добре розуміє роль Церкви. Наприклад, коли в Путіна запитали, що є гарантією безпеки російської держави, він відповів: ядерний щит і Церква. Але коли українська держава намагається себе духовно захистити, то та ж  Росія каже, що українська держава втручається у справи Церкви. Але тоді що відбувається в самій Росії? Там, взагалі, незалежної Церкви як такої не існує. Структурно Російська церква — це державний департамент у справах релігій. Якому можна все, включно з дестабілізуючими діями на території України через Московський патріархат. Якщо ж наша держава сприяла об'єднанню православних України, то це не означає, що вона втручалася у справи Церкви. Це зовсім різні речі: втручатися у  справи Церкви — й допомагати у справах забезпечення духовної безпеки країни. 

Останні новини