Про правдиве українське село та велетня духу Митрополита Іларіона,,,

Про правдиве українське село та велетня духу Митрополита Іларіона,,,

>
Про правдиве українське село та велетня духу Митрополита Іларіона,,,

Про доступ до правди в нинішній Україні, про українське село до тотального нищення радянським режимом, про початки корупції і справжнього першодрукаря, про реалії колективізації та її наслідки для України і, нарешті, про великого українізатора, правдивого велетня духу – Мирополита Іларіона (Івана Огієнка) розповів львів'янам український вчений, публіцист, видавець, доктор філологічних наук, академік Микола Тимошик.

Зустріч, присвячена 135-ій річниці з дня уродин Івана Огієнка і 45-ій річниці від дня його смерті, відбулася у стінах «Львівської політехніки». Тут професор Тимошик презентував двотомник «Село», два дослідження про Митрополита і майже двадцяток праць самого Івана Огієнка.

«Розмова про постать виняткову, то й у залі виняткові постаті», – розпочала бесіду мовознавець, автор проекту «Від книги до мети», у межах якого і відбулася зустріч, Ірина Фаріон.

Серед згаданих виняткових постатей – Митрополит Львівський і Сокальський Владика Димитрій Рудюк. Саме він став одним із перших читачів двотомовика професора Тимошик Приїхавши до Львова багато років тому, Микола Тимошик починав своє дослідництво із друкарства, зокрема працював над поверненням слави Степанові Дропану – реальному українському першодрукареві.

 

«Оце східнякові Миколі Тимошику треба було з Києва їхати, щоб знайти документ, який підтверджує, що першим українським друкарем був не Іван Федоров, якого нам нав'язували упродовж усіх радянських років, а Степан Дропан. І друкарня у Львові виникла 1460 року – через 10 років після того, як вона виникла у Німеччині. Знайдену в архіві справу Дропана мені довелося перекладати із латинки, щоб довести, що Львів став одним із перших міст після європейського першодрукаря Йоганна Гутенберга, де було засноване друкарство. Нас обманювали, а українська наука, на жаль, не сприяла тому, щоб забуті факти були відновлені. Тепер мені хочеться пожити у Львові, пошукати давні тексти і таки написати книгу про чоловіка, яким мав би пишатися не тільки Львів – а й вся Україна. Він ламає радянську схему нашої другосортності і залежності від «старшого російського брата», – зазначив Тимошик.

Задля створення проекту «Село» професор дістав тисячі документів з архівів, а найвартісніші з них, передусім рукописи, помістив у книги.

«Сьогоднішні наші архіви є концентраційними таборами правди. До інформації добратися надзвичайно важко, бо держава не зацікавлена в тому, щоб ми знали істину. Свого часу Верховна Рада дійшла до того, що віддала архівне управління під керівництво КПУ, яке знищило величезну частину документів. Як наслідок, є чотири періоди, правди про які ми ніколи вже не довідаємось: УЦР, Голодомор, колективізація і війна. Сьогодні усе це вичистили».

Також, за словами автора, книги містять спогади старожилів. Тексти олюднені і мають розвиток подій. А початок дослідження бере із козацьких часів:

«Мені вдалося довідатись, що образливі українські прізвища з'явилися при радянській владі. Доти в українському селі були здрібнілі, поважливі, люблячі прізвища на кшталт Малючок/Петрушок/Іванчок. Гидотні Глитай/Горбатий/Губатий – придумала радянщина.

Тоді ми мали заможне, розумне, талановите, самодостатнє село. Воно не тільки годувало Європу хлібом, а й вміло самоуправлялося. Саме тому перший том цієї праці засвідчує, яким розвиненим було українське село і що з нього можна зробити, якщо зараз спрямувати туди ідеологічні, політичні, економічні сили. Натомість другий том – присуд системі, в якій ми жили».

Цікавий доробок й тим, що містить неймовірні розповіді про нищення церков, які «без брому читати не можна», розповіді про те, як всихали кінцівки особам, що посміли скидати куполи із українських святинь.

«Архівні документи, які я знайшов, засвідчили, чим для українців була УАПЦ. 70% церков Чернігівської губернії перейшли до УАЦП. Щодень у Софії Київській (центр автокефального руху) висвячували по 200 священиків. Величезна кількість тамтешніх сіл проганяла московських попів і просила про українських священиків. Вони не боялися наслідків і не казали, що всі люблять «рускій язик». Люди витравили московський дух з тих церков і я бачив то на конкретних прикладах», – розповів Микола Тимошик.

Також дослідникові вдалося віднайти цікаві факти про медицину. Як з'ясувалося, тоді для людини, яка потрапляла у земську лікарню, безкоштовними були всі ліки, процедури, чоботи, штани, сорочка, гоління, стриження і навіть свіжі газети. Понад те, лікар отримував 500 рублів зарплати (для порівняння, ціла курка коштувала 20 коп.).

«Для мене був шок, коли я довідався, де з'явилася корупція, – зазначив професор. – Вона прийшла до нас у 20-их роках. У 1920-му в сільській раді було двоє осіб, 1921-го – вже 11 і 27 депутатів. І їх утримувала громада. От звідси й пішов клас, який доповідав владі і робив все для того, щоб розколоти село, поділити його на «білих» і чорноробів».

За словами Миколи Тимошика, залишок радянського минулого досі живе серед українців. Саме тому вони відверто бояться казати правду, бояться, що колись таки повернуться комуністи і запроторять їх за сказане до тюрми.

«Ця книжка кричить, бо її треба читати і змінюватися, – констатує дослідник. –  Ми мали щасливе і добре село, а нині – розсварене і промосковсько налаштоване. Я перелопатив тисячі документів, намагаючись показати історію України крізь призму українського села. А тепер дійшов висновку: не буде українського села – не буде української України».

«Огієнко був небезпечний для тодішнього режиму своїми текстами, – розпочав другу частину зустрічі Микола Тимошик. – Він ніс те, що руйнувало сформовану за століття канву «єдиной и неделимой». Нас привчили, що все, що існувало до 14 століття – не належало нам, «хохлам-малоросам», і не тим «бульбашам-білорусам». Все це була Київська Русь. І саме на цьому міфі Сталін побудував свою ВКПБ. А тут раптом тексти Огієнка, українська мова ІХ-Х століття. Ці книги були написані популярно, легко, дохідливо, їх можуть читати усі – від професора до школяра чи малоосвіченого селянина. Вони проймають і справді підіймають з колін».

Як відомо, Іван Огієнко обіймав посаду міністра освіти УНР, а згодом став уповноваженим уряду УНР в Кам'янці-Подільському – в останній духовній столиці тодішньої України.

«Коли Петлюра з урядом виїжджали з України, вирішили залишити тільки Огієнка. Він-бо авторитет, професор, його всі знають – 6 місяців ця людина представляла всю Україну. Тоді працювала банкнотна фабрика, виходили гривні, виходили 27 українських газет, було українське військо. А хто про це знає з наших нинішніх урядовців? Якось я узявся за присвоєння київській вулиці імені Огієнка. Довгий час цього не допускали, а тоді таки дозволили. Знаєте де? У гаражному блоці за Повітрофлотським мостом. Хохли хотіли – будь ласка, візьміть. Це замість перейменування вулиці Мельникова, де розташований корпус університету з інститутом журналістики».

Під час виступу Микола Тимошик згадав і про чи не найбільший стереотип в означенні українства – легенду про таланти, відповідно до якої Бог роздавав таланти усім народам, а наша бідна, подерта, нещасна Україна запізнилася – то й отримала тільки спів:

«Скільки можна жалітися на свою долю, експлуатуючи цю легенду? Патріотів в нас багато, робітників нема. Сьогодні є шанс і потреба працювати. А приклад цьому – Огієнко, який усупереч усім обставинам відчував поклик Бога – і працював. Розумів, якщо він не зробить – не зробить ніхто».

У першій книзі про Огієнка Микола Тимошик у популярному, публіцистичному стилі подав життєпис Митрополита, а в другій – історію побутування його текстів.

«Коли Огієнко помирав, дав заповіт передати всі свої доробки в Україну. Але з однією умовою: коли Україна буде вільна і коли вільною буде церква. Нині канадська сторона вважає, що умов для передачі нема. Україна ж бо вільна номінально, і невідомо взагалі, якій церкві це передавати. Тій, що ніби канонічна? Так її спалять москвичі на завтра. Тому Канада вирішила передати у мої руки копії праць Огієнка на десятки тисяч сторінок. Оці праці й увійшли до презентованих книг».

Не минула зустріч і без подарунків. Лише три місяці тому професорові Миколі Тимошику вдалося віднайти рідкісну, ледь не міфічну річ – найпершу книжку Івана Огієнка «Українська культура», видану мільйонним тиражем на прохання самого Симона Петлюри – спеціально для вояків українського війська.

«5 жовтня 1917 року в Університеті Святого Володимира (нинішній КНУ ім. Т. Шевченка) прочитав лекцію про українську культуру. Туди прийшов Симон Петлюра і… заворожився. По закінченню лекції Петлюра написав записку своєму помічникові Чернявському, щоб той терміново відібрав текст, з яким виступив Огієнко, і за кілька днів видав його накладом 1 млн примірників для українського війська. Я шукав цю книжку усі 27 років, скільки займаюся Огієнком. І раптом – 3 місяці тому в Америці до мене підійшла стара емігрантка і показала оцю книжечку брошурного типу. Якби хохол прочитав цю працю до кінця – початково став би українцем», – виголосив Тимошик.

Завершив дослідник свою презентацію дуже дражливою розповіддю – заповітом дружини Івана Огієнка – Домініки.

За словами Тимошика, хвора на рак хребта жінка перед смертю таємно викликала духівника і продиктувала священику заповіт, який мали зачитати на третій день після її смерті. В останній заповіді Домініка Огієнко наказувала дітям (Анатолію, Лесі та Юрію) продовжувати батькову українізаторську справу та виховати внуків в українському дусі. А ще, найстрашніше: жінка заявила, що не дає свого благословення на одруження дітей із чужинцями.

«Випадково чи ні, але ніхто з дітей Огієнків не виконав цього заповіту, і нікому із них Бог не послав власних дітей. На цьому й перервався рід Огієнків і та дивовижна праця, якою вони займалися», – зазначив Микола Тимошик.

 


Останні новини