Левко Лук'яненко. Вічний революціонер..

Левко Лук'яненко. Вічний революціонер..

Левко Лук'яненко. Вічний революціонер..

Головний урок свого життя – бути чесним і допомагати людям – Левко отримав від тата.

"Ми з батьком часто їздили в ліс по дрова. Він брав із собою насіння груші і садив. Я питаю його: "Навіщо? Не відомо, чи повернемося сюди, та й виросте нескоро". А він: "Не ми, то хтось інший з’їсть гниличку".

>

Пам’ятаю, раз їхали з дровами додому возом. А в піску лежить сокира – тоді це була дорога дефіцитна річ. Батько підняв її і поклав у віз. Як під’їхали на хутір – залишив її біля криниці. І каже: "Той, хто загубив, – буде шукати. Побачить та забере". Не прийшло ж йому в голову привласнити".

 

Народився і ріс Левко в селі Хрипівка на Чернігівщині разом з двома братами і сестрою. До батьків завжди звертався на "ви" і з особливою повагою.

Тато Грицько Лук’яненко був мовчазний і не любив владу. Шанував знання і замість додаткової пляшки горілки до свята купував книжку. А ще був майстром на всі руки: міг і хату збудувати, і все для неї – від граблів до даху.

"Після війни чоловіків було мало. Бувало, прийде до нас сусідка попросити кошик – їх батько робив. А потім йому соромно піти забрати. І так та корзина залишалася сусідці, а батько другу робив".

Мати Наталка Лук’яненко була протилежністю до чоловіка. У селі її прозвали "адвокатка" – була балакуча і принципова. Дітям повторювала: "З віршів хліба не їдять. Учіте арифметику". І любила співати – саме від матері Левко вперше почув "Ще не вмерла Україна".


Батьки Левка були козацького роду. На будинку матері навіть була табличка "Козак Никифор Скойбидо" – це її дівоче прізвище.

"Козаки боролися проти ворогів, за Україну. Якщо я належу до цього козацького дерева, то питання одне: я гнилий пагін чи здоровий? Я зганьблю свій рід чи ні?" – розмірковує Левко.

У дитинстві він без кінця працював на городі, а вільний час проводив з сільськими хлопцями в лісах, гаях і річках. Вони гралися в "козаків", "чижиків у клітці", "кеглі", мірялися, хто залізе вище на стовп.

"Найяскравіший спогад? Якось ми розпиляли сиру вербу. Взяв колоду, але вона була широкою. Її ударом сокири не розколеш. Я поставив клин, а потім обухом сокири вдарив. Верба виявилася сильнішою. Клин вискочив, і вістря сокири полетіло мені в ніс. Оце такий спогад".

Голодомор пережила вся сім’я, бо батькам вдалося сховати трохи їжі. Левко трохи пам’ятає ті події, тож бере папірець і малює свій будинок з дитинства:

"Уявіть, що отут стежка, а отут – хата. Батько прокопав ямку на стежці, засипав туди картоплю, присипав землею і втоптав. Потім приходили ці, з сільської ради, зі штирами. Довго шукали заховану їжу на городі і навколо хати. А на стежці не здогадалися".

Коли зійшов сніг – батьки розкопали ямку, але вона страшенно смерділа, бо картопля згнила.

"Мати вибрали звідти крохмаль і пекли пампушки з кропивою".

Шлях Наливайка

"Батька мобілізували у 1941 році. Зброї не дали, не одягнули, а так натовпом погнали прямо до Вязьми (Росія, Смоленська область – УП). Там їх наздогнали німці, взяли в полон і загнали в концтабір у Гомелі, де щодня помирало 200 людей.

Часом приходила чиясь дружина і казала: "Он мій чоловік". Німець питав: "Як його звати?". Записував. Потім приходив до чоловіка і питав прізвище. Якщо співпадало – відпускали. Звідти мати і привела батька додому".

Сім’я об’єдналася ненадовго. За рік батька знову забрали на війну. До села тоді щодня приходило по 10-20, а одного разу 23 повідомлення про смерть на фронті.

Безтурботної юності в Левка не було. У сьомому класі він провчився два місяці і його теж забрали в армію.

"Це було в кінці 1944 року. Сказали, що треба йти в районний центр на військові збори. Раз сказали, то треба. Тебе ж ніхто не питає. Пішов".

Потім оголосили мобілізацію, але брали переважно дітей 1927 року народження.

"Я піднявся і кажу: "Я 1928 року, мені 15 років". Наказали принести довідку, а довідки немає – РАЦС рознесли під час війни. От і прийшлося йти в армію. Нас учили стріляти, воювати…"

Коли за чотири роки відбувався перепис, Левко вже офіційно записав, що народився у 1927 році – щоб його раніше демобілізували. За документами він досі на рік старший.

Запевняє: страшно йому не було. Зброю любив, а тікати не було сенсу – забрали б знову.

 

"Спочатку служив у Чернігові, потім – Новгород-Волинський, Житомир, Київ. У 1945 році перевели в Австрію, де був до 1949-го. Потім Грузія і Закавказзя. Аж до 1953-го".

В Австрії Левко рік провчився у школі автомеханіків. Техніку знав добре, тому переважно поринав у читання. Найбільше враження на нього справили роман Етель Ліліан Войнич "Овід" і поеми Кіндрата Рилєєва "Войнаровський" та "Наливайко".

Згадує, що в Україні тоді помирали з голоду, а він день за днем безпомічно спостерігав, як через Баден ешелони везуть українську пшеницю в Європу.

"То було велике обурення і несправедливість, яку я усвідомлював поступово. Врешті, вирішив, що піду шляхом Северина Наливайка – буду боротися за самостійну Україну. Я тоді став і поклявся перед небом.

Був звичайний день – нічого не сталося. Земля як крутилася, так і продовжила крутитися. Але клятву я витримав".

Два обличчя

У Левка завжди було дуже гостре відчуття несправедливості. У 1950 році він з’їздив у відпустку додому і побачив злидні.

"Тоді я вирішив: найбільше для України зможу зробити на високій посаді в партії, що неможливо без вищої освіти".

За кілька років він вступив до комсомолу і партії, закінчив самостійно сьомий клас, у вечірній школі в Нахічевані, в Азербайджані, здобув середню освіту. А в 1953 році вступив на юрфак Московського університету імені Ломоносова.

 

"Усі великі революцінери – юристи. Значить, це найкраща освіта, щоб боротися".

Але в Москві він почувався дискомфортно. За час навчання його сім разів назвали "хохлом". Це були колеги, які так "жартували". Левко, віджартовуючись, називав їх "кацапами", на що вони смертельно ображалися.

"Після першого випадку я почав уважніше придивлятися до цих російських інтелігентів. Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо, що вершник на його спині.

Яке ж може бути співжиття з таким народом?"

Вчитися було і морально, і фізично складно. Їжі не вистачало. Якось Левко потрапив у лікарню, бо зупинився шлунок. Кидати навчання він категорично відмовлявся, казав, "здохне, але закінчить". Тоді почав працювати ночами – розвантажувати вагони з кавунами чи хлібом.

"В університеті спочатку відслужувався – був і партійним організатором, і старостою курсу… Але це був неправильний, Мазепинський шлях. Дуже тяжкий період роздвоєння. Це почуття мене так обтяжувало… Коли в 1956 році прочитав два томи Грушевського – вирішив змінити тактику".

Відбулося це після двадцятого з'їзду КПРС. Левко на той час поглинав книгу за книгою, обдумав долю Хмельницького, Мазепи й усвідомив, що стоїть на неправильному шляху.

"Я перестав удавати з себе партійця. Арешт мене не лякав. Я не хотів давати москалям підставу казати, що вони вже розгромили УПА, розгромили УНР, і тепер Україна лягла на лопатки.

Вирішив: продовжу нести блакитно-жовтий прапор боротьби. І якщо помру, знайдеться інший хлопець, який підніме той прапор і понесе далі. Поки Україна не стане незалежною".

Уже за кілька років Левко справді опиниться на волосинці від смерті.

Ведмежа послуга

У 1958 році Левко Лук’яненко разом з активістами Степаном Віруном і Василем Луцьківим створили підпільну партію "Українська Робітничо-Селянська Спілка" (УРСС). Вони швидко знайшли однодумців, але боротьба тривала недовго – у 1961 році більшість із них заарештували.

Львівський обласний суд засудив Лук'яненка до розстрілу за звинуваченням у тому, що він "з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму".

"Звичайно, мені було шкода, що можу закінчити свій шлях так коротко. З дня на день я припускав, чи мене вб’ють.

От о 22-й вечора був відбій. Коли я лягав, чув, як за дверима патрони перекидають з ящика в ящик. Звук патронів дуже специфічний, я служив 8,5 років і добре його знаю. То собі думав: "Ага, якщо ви зараз бавитеся перекиданням набоїв, то по мене не прийдете. Значить, ще якийсь час житиму". Логічність допомагає вийти з ситуації".

Через 72 доби суд замінив розстріл на 15 років позбавлення волі. І Лук’яненка перевезли до концтабору в Мордовії.

"На зоні менти час від часу поширювали думку, що буде амністія. То до травня, то до Жовтневої революції. Я питаю хлопців інших: "Це перший раз обіцяють, чи і минулого року розказували?". Виявляється, і минулого, і позаминулого. Значить, менти просто кидають людям надію, щоб менше думали про втечу".

Сам Левко в амністію не вірив і вирішив скористатися ситуацією. У концтаборі було близько 1800 людей, з них половина – українці-дисиденти. Також було багато активістів з Прибалтики. Левко розпитував усе про їхню боротьбу.

"Це для мене було навчання. Я був радий, що потрапив у середовище, протилежне офіційній системі. Влада зробила собі ведмежу послугу. Ми всі спали в одній нерозгородженій секції, збиралися натовпом і обмінювалися інформацією".

 

Через те, що в основі литовської мови – латинські літери, литовцям частіше вдавалося отримувати якусь заборонену літературу. Левко подружився з одним в’язнем, який перекладав йому книги. Чоловік ховав їх за пояс, потім обидва сідали за колодою, оскільки працювали у великому деревообробному цеху, і литовець усно начитував текст.

У січні 1976 року Левка звільнили з в’язниці й привезли у Чернігів, де в нього була квартира. За політв’язнем одразу встановили нагляд з квартири поверхом вище, попередньо виселивши квартирантів.

Записки іншим активістам він передавав таємно. Одного разу він сховав послання у вазоні дружини, а вона випадково подарувала його подрузі. Левко ще довго чекав, що за ним знову прийдуть.

Перше, що він помітив у Чернігові, – молодше покоління зовсім не знало української мови. А ще його вразили пакунки з дефіцитними продуктами, які давали людям на 1 і 9 травня та до річниці Жовтневої революції.

"У магазинах не було ні м'яса, ні ковбаси, ні масла, ні цукру, ні борошна. Усе це давали в тих целофанових торбинках, як подаруночок, у лікарні, де я працював електриком. Я тоді думав: "Боже мій!". З сьомого поверху мого будинку видніється величезний житній лан. А мені, як жебраку, дають торбинку на свято зі звичайнісінькими харчами. Це приниження".

У вересні 1976 року Микола Руденко запропонував Лук’яненку створити Українську Гельсінську групу. Засновниками стали 10 людей. Фундаторів швидко почали арештовувати один за одним. Не оминула ця доля і Левка.

Загалом за своє життя він провів у тюрмах і концтаборах 27 років. З них 450 днів – у приміщеннях камерного типу і карцерах.

Автор незалежності

У кінці 80-х його помилували. Тоді ж він очолив Українську республіканську партію (УРП) і став співавтором Акту про незалежність України.

"23 серпня 1991 року в мою голову прийшла найважливіша думка. Ми обговорювали порядок денний на 24 серпня. І я запропонував проголосити Україну незалежною державою. Якби я промовчав, то ми б наступного дня ухвалювали закони Української радянської соціалістичної республіки".

У грудні Левко Лук’яненко балотується в президенти і займає третє місце.

"У глибині душі я, звичайно, розумів, що переможе "зрозумілий" комуніст – Кравчук. Його знає Україна, його знають усі обкоми, всі райкоми. Друкарська техніка, радіо – все в його руках. А що в наших руках? Сота часточка того…"

Але в президенти Лук’яненко пішов свідомо, адже статус кандидата давав багато переваг.

 

"По-перше, безплатне транспортування – і на літаку, і на поїзді. По-друге, кожний мав телекореспондента, який їздив, фотографував і відправляв касету в Київ. Це попадало на телевізію і всю Україну.

Я використав цей період на всю котушку, щоб донести націоналістичну ідею. Об'їздив усі області. Майже кожен виступ закінчував словами "Ваша справа, за якого президента голосувати, але молю: проголосуйте за незалежність України (перші вибори президента України відбувалися в один день з референдумом – УП)".

Левко згадує той період як унікальний, оскільки всі шестеро кандидатів – і комуністи, і націоналісти, і соціалісти – всі агітували за незалежність. І це дало результат у 90% голосів.

Шлях боротьби

"Що сталося далі? Після проголошення незалежності почала діяти арифметика.Так, комуністи проголосували за незалежність. Але залишилися при владі. Хто б їх усунув? Самі себе вони не усунуть. А опозиції була третя частина…

Тому закони проходили в їхній редакції, а не нашій. І ми втратили вплив. В України не вийшло переходу від колоніального стану до незалежності. Було переповзання. Воно до сьогоднішнього дня не завершилося".

Левко визнає: припускався помилок. Але запевняє, що завжди намагався робити все можливе, враховуючи обставини.

Він бачив, як після проголошення незалежності в парламенті все більше розмивалися межі дозволеного.

"Коли я поїхав послом у Канаду і вийшов з партії, рекомендував на голову УРП Михайла Гориня. Його таки обрали.

Кучма ж запропонував йому призначити головою Львівської обласної ради його брата Миколу. Михайло пішов на це. Звісно, після цього його опозиційність, разом із партійною, зм'якла, втратила зуби. Те саме з іншими партіями – у того донька, у того син. Не вистачило твердості. А для когось погляди виявилися важливішими, і він пішов".

На думку Левка, у головах значної кількості українців досі залишається рабська комуністична психологія. А перевчити їх не вдається.

"Мойсей виводив євреїв з єгипетської неволі 40 років. Водив їх по пустелі, поки не померли старі люди і не народилося нове, вільне покоління. Старе ж тягнуло в Єгипет, бо там давали їсти і роботу. От у нас є нове покоління, яке народжується в умовах свободи. Прискорити прогрес майже неможливо".

 

Він не вірить у поганий націоналізм. Каже, є погані люди. Зараз саме закінчує останню книгу – про те, "за що треба любити Україну".

У великому домі Левка Лук’яненка пусто: дітей він не має. Часто повторює, що його дружині, Надії Бугаєвський, не поталанило. Вона мріяла про сім'ю, а він – про Україну. Тож Левко не дав їй родинного щастя. Але не вважає, що обрав шлях одинака. Називає це шляхом боротьби.

"Я поклявся йти шляхом Наливайка. А Наливайко сказав так: "Я знаю, что погибель ждет всякого, кто восстает". Він свідомо йшов на смерть, але це смерть після боротьби. Те ж саме і я

Уже немає тієї сили й енергії, що були раніше. Але я працюватиму, доки пам'ять не з'їсть склероз. Я – ланочка. Малесенька. Чи довго, чи недовго – лиш Господь знає".

24 серпня 2018 року, коли Україна святкуватиме 27-му річницю незалежності, Левку Лук’яненку виповниться 90 років. Адже народилися вони в один день.

 
Останні новини